Русь і Україна

[asfendiar]

Джерело: http://fakeoff.org/uk/history/rus-i-ukraina

Руссю здавна називалася лише територія Центральної України – Київське.

Руссю здавна називалася лише територія Центральної України – Київське. Чернігівське і Переяславське князівства, тобто землі сучасної Київської, Житомирської, Чернігівської та частин Сумської, Черкаської, Вінницької і Полтавської областей, а починаючи з XII ст. – і Західна Україна. Князі вважали, що їхня Батьківщина («вотчина») – це Русь. Решта залежних територій вважалися підвладними Русі.

За часів Київської Русі населення України називалося «русинами» (зрідка «русами»). Назва «русин» по відношенню до населення України переважає в «Руській правді», княжих грамотах та літописах. Назва «русин» масово зберігалася в Центральній Україні до ХVIII ст., на Галичині й Буковині – до ХХ ст., а на Закарпатті подекуди – й до сьогодні.

Околиці Київської держави, де пізніше розвинулися російський і білоруський народи, Руссю не називалися – ані під час перебування під владою Києва до 12 ст., ані через кілька століть після виходу з-під влади Києва.

Імперські ідеологи намагалися створити міф, що нібито столиця Русі «переїхала» спочатку з Новгорода до Києва, а потім з Києва.

Однак, варяги не могли принести ім’я Русі, оскільки вперше ця назва щодо України вжита у готського історика Йордана в 4 ст. і в сирійського автора Псевдо-Захарія Ритора у 6 ст., у той час як варяги з’явилися на історичній арені наприкінці 8 століття.

У Центральній Україні на південь від Києва є назви річок Рось, Росава, Роставиця, Рутець тощо, які свідчать про явно місцевий характер Русі.

Слово «Україна» вперше з’явилося в літописі під 1187 р. Це відбулося ще до монголо-татарської навали, що підривало імперські оповідання про «спільну колиску» з російським народом.

Тому Росія довго намагалася вивести назву України від слова «околиця». Це було можливим, бо мало хто навіть з учених читав літописи, просте прочитання яких ставить крапки над «і».

У літописному повідомленні від 1187 р. йшлося, що за Переяславським князем Володимиром Глібовичем «тужила вся Україна». Переяславщина була одним із князівств власне Русі (до якої на той час належали Київське, Чернігівське, Переяславське й Новгород–Сіверське князівства).

Значна частина Переяславського князівства була віддалена від кордонів Русі навіть більш, ніж сам Київ.

Тому слово «Україна» не могло означати околиць князівства. А головне, не зрозуміло, чому про князя тужили саме прикордонні землі, не все князівство.

Під 1189 роком у літописі про князя Ростислава Берладника згадується, що він приїхав «в Україну Галицьку» (князь в’їхав у князівство володіти ним як одним цілим, а не якимись його околицями).

У Галицько-Волинському літописі 1213 р. є запис: «Данило ж повернувся додому і їхав з братом і прияв Берестій, і Угровеськ і Верещин, Столпе, Комов і всю Україну».

Тобто знову йдеться не про околиці, а про все князівство Забужжя з центром в Угровеську (нині городище у с. Новоугрузьке Любомльського району на Волині).

Відомі повідомлення наших літописів про польських князів, які після походу на Галичину й Волинь верталися «в свою Україну», тобто у власне князівство.

А ще, окраїною чого могли бути неодноразово згадані в літописах Чернігівська Україна, Сіверська (Новгород–Сіверська) Україна, або, тим більше, Київська Україна?

Вживання назви Україна в літературі 12–15 ст. однозначно свідчить, що термін «Україна» вживався як синонім «князівства», «землі». Україна позначає «наше князівство», «наша земля», «країна». І нині по–українськи слово «країна» означає власне країну.

Тому, Україна є більш молодою назвою Русі.

А Русь – древньою назвою України. Колись Франція звалася Галлією, а Іспанія – Іберією.

До англо–саксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьогодні використовує одразу дві назви.

 Китай змінював назву кожного разу зі зміною правлячих династій.

Росія нещодавно звалася СРСР, до того Московським царством, а ще перед тим – Заліссям і Суздалю.

Святослав Ярославич, син Ярослава Мудрого, з родиною. Прижиттєве зображення, 1070-ті рр.