asfendiar | Feb. 22nd, 2016

Feb. 22nd, 2016

Солдатик, получая награду за "Крымнаш" рассказал заодно, как в Ростовской области должен был сдерживать поток беженцев, но стрелять в людей не смог.
А вообще этот маленький репортаж прекрасен всем!

Дмитрий Якорнов в 2014-м ушёл в АТО добровольцем, и всё это время вёл дневник на Фейсбуке, ежедневно радуя читателей военными историями. В итоге из рассказов получилась книга "То АТО":

Слог у Димы лёгкий, истории интересные, так что к прочтению рекомендую. Несколько страниц с разрешения автора опубликую (сорри, снимал на мобильник).

( читать дальше )

Рада Национой безопасности и обороны Украины опубликовала доклад о длительной подготовке Российской федерации к войне против Украины сроком не менее 25 лет. Эта подготовка имела систематизированный характер и тщательно продуманные этапы реализации, среди которых:

а) подготовка на учениях российской армии к украинскому ТВД,

б) зондирование реакции Запада на факт вооружённого нападения на Украину,

в) деморализация украинского общества перед лицом военного вторжения РФ,

г) подготовка российского общественного мнения к войне против Украины (концепция Гефтера-Гундяева), обработка общественного сознания с целью роста его агрессивности по отношению к Украине,

д) единовременный вывоз всего руководства Украины 21 февраля 2014-го года и полная деморализация армии и силовиков Украины в начале вторжения,

е) непосредственным поводом к полномасштабному вторжению в Украину должно было стать спровоцированное российскими спецслужбами массовое кровопролитие в Крыму, куда для провокации украинской армии были вывезены "неизвестные снайперы из России"...

Фрагменты доклада ниже.

=====================

Українсько-російські відносини мають довгу і суперечливу історію, яка нараховує сотні років. Основним її змістом є прагнення Московії та її спадкоємців - Російської імперії, Радянського Союзу та Російської Федерації - унеможливити становлення незалежної держави Українського народу - повноправного члена європейської співдружності націй.

Набуття Україною незалежності у 1991 році у результаті розпаду СРСР від початку розглядалося і розглядається російською елітою як прикре історичне «непорозуміння», яке повинно бути якнайшвидше виправлене. За визначенням В.Путіна цей розпад - «найбільша геополітична катастрофа ХХ століття». Події 2014-2015 років довели, що така точка зору знаходить широку підтримку у всіх прошарках російського суспільства. Навіть у січні 2016 року згідно з результатами соціологічних опитувань 64 % росіян підтримують агресію проти України.

У свідомості кремлівського керівництва і значної частини населення Росія оточена ворогами, які прагнуть захопити російські природні ресурси. Провідну роль у цій «глобальній змові» відіграє Захід на чолі зі США. Для того щоб вистояти у фантомному протистоянні, Росія, на переконання керівництва РФ, повинна за будь-яку ціну відновити контроль над втраченими територіями СРСР і «соціалістичного табору». Ключовим завданням є захоплення України, яке повинно кардинально збільшити російські демографічні, політичні, економічні, військові та інші ресурси. В ірраціональній картині світу «кремлівських мрійників» відновлення контролю над Києвом - літописною «матір'ю городів руських», столицею і прабатьківщиною східнослов'янського православ'я - є життєво важливим інтересом Росії.

Ще 26 серпня 1991 року, через два дні після прийняття Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України, П.Вощанов, прес-секретар президента РРФСР Б.Єльцина, за його дорученням оголосив офіційну позицію Росії щодо відносин із «союзними республіками»: «РРФСР залишає за собою право порушити питання про перегляд кордонів».

28 серпня 1991 року віце-президент РФ О.Руцькой на чолі офіційної делегації РРФСР прибув до Києва з метою примусити керівництво України відмовитися від щойно проголошеної незалежності, також погрожуючи переглядом кордонів у разі відокремлення України від Росії.

Вже за півроку територіальні претензії РФ до України були оформлені офіційними рішеннями вищих державних органів Росії. 21 травня 1992 року Верховна Рада РФ прийняла постанову № 2809-1 «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році», згідно з якою постанова Президії ВР РРФСР від 5 лютого 1954 року «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР» була визнана такою, що не має юридичної сили з моменту її прийняття. У грудні 1992 року З'їзд народних депутатів РФ доручив Верховній Раді РФ розглянути питання про статус Севастополя, і 9 липня 1993 року, виконуючи це доручення, ВР РФ постановою «Про статус міста Севастополя» оголосила російський федеральний статус міста.

Принципове переконання у скороминучості державної незалежності України визначає російську політику щодо України після 1991 року, закріплену відповідними стратегічними документами. Так, у публічній доповіді «Россия - СНГ: Нуждается ли в корректировке позиция Запада?» Служба зовнішньої розвідки РФ, очолювана тоді Є.Примаковим, визначила оптимістичним для РФ сценарієм розвитку СНД посилення доцентрових процесів аж до «утворення в межах СНД конфедерації». У цьому сценарії було також наголошено на можливості «переходу до федерального устрою у низці країн Співдружності». У доповіді російської розвідки, спадкоємниці ПГУ КДБ СРСР, було проголошено своєрідну російську доктрину Монро, або нове видання «доктрини Брежнєва» для пострадянського простору: дії Заходу на теренах колишнього СРСР мають узгоджуватися з Кремлем.

Президент РФ Б.Єльцин визначив головною метою політики Росії щодо СНД «створення інтегрованого економічного і політичного об'єднання держав, спроможного претендувати на гідне місце у світовому співтоваристві»[1]. Президент РФ В.Путін залишив цю мету без змін. У російському стратегічному документі зазначається, що «на території СНД зосереджені наші головні життєві інтереси в галузі економіки, оборони, безпеки, захисту прав росіян, забезпечення яких становить основу національної безпеки країни; ефективне співробітництво з державами СНД є фактором, що протистоїть відцентровим тенденціям у самій Росії»[2]. Політична і економічна стабільність держав СНД прямо поставлена у залежність від проведення ними дружньої політики щодо РФ.

(...)

Загальмувавши дезінтеграційні процеси в РФ та надійно зцементувавши «батогом і пряником» економічну і політичну еліту, нове російське керівництво на чолі з В.Путіним перейшло до безпосередньої реалізації реваншистської стратегії. Насамперед було визначене завдання з'ясувати реакцію США та їхніх союзників, для чого Росія вдалася до застосування силових засобів проти України (жовтень 2003 року - криза навколо острова Коса Тузла, січень 2006 року і січень 2009 року - «газові війни») і Грузії (війна 08.08.08). Після цих подій у Кремлі сформувалось стійке уявлення про наявність у еліт західних країн, насамперед європейських, «мюнхенського синдрому» - готовності до поступок агресорові за рахунок держав Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону. Пасивна реакція західних держав на російські провокації суттєво сприяла формуванню у верхівки РФ переконання про безкарність, фактично заохочувала Кремль до агресивних дій проти держав колишнього СРСР і «соціалістичного табору».

Поворотним моментом для В.Путіна стала Помаранчева революція 2004 року, яку російський національний лідер сприйняв як свою особисту поразку. Саме тоді було відпрацьовано сценарії, застосовані через 10 років. Зокрема, у 2004 році Росією була вперше розіграно карту «східноукраїнського» сепаратизму. 26 листопада 2004 року Луганська обласна рада проголосувала за створення Південно-східної республіки, 28 листопада на з'їзді депутатів усіх рівнів із 17 регіонів України, переважно східних і південних, у м. Сєверодонецьк Луганської області, в якому брала участь представницька делегація з РФ на чолі з мером Москви Ю.Лужковим, обговорювалось створення Південно-східної федеративної держави зі столицею у Харкові.

У квітні 2008 року під час Бухарестського саміту НАТО В.Путін заявив президентові США Дж.Бушу: «Україна - це взагалі не держава. Частина її територій - це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами... якщо Україна піде в НАТО, то піде без Криму і Сходу - вона просто розпадеться». Такі уявлення стали основою стратегічного бачення цілей РФ на новому етапі експансії, яке, ймовірно, було сформульовано на спільному засіданні Ради безпеки і Державної ради РФ 25 грудня 2008 року.

(...)

Складовою цієї системи комплексного тиску мала стати теоретично опрацьована і практично випробувана парадигма «гібридної війни». Сучасне офіційне російське розуміння цієї парадигми викладено у доповіді начальника Генерального штабу ЗС РФ генерала армії В.Герасимова на загальних зборах Академії воєнних наук РФ у січні 2013 року.

Важливим напрямом російської політики щодо України є підривна діяльність. У 2006 р. ФСБ РФ створила підрозділи для дій у соціальних мережах («18 центр»). Російські спецслужби активізували створення агентурних мереж в Україні. Почали діяти численні структури російського впливу всього політичного спектра - від праворадикальних і клерикальних до комуністичних. Після 2004 року російські спецслужби сформували у південно-східних регіонах і Криму розгалужену мережу антиукраїнських організацій, контрольовану або навіть очолювану російською агентурою - структури Партії регіонів, КПУ, ПСПУ, партій «Родина», «Русское единство», різноманітні православні групи, орієнтовані на ідеї «русского мира», сепаратистські політичні групи («Донецька республіка»), криміналізовані парамілітарні утворення (козачі формування, бійцівські клуби, насамперед у Криму, організація «Оплот», охоронні структури, що активно використовувалися під час Революції гідності, так звані «тітушки»). Переважна більшість цих груп не мала широкої суспільної підтримки, водночас вони активно взаємодіяли з правоохоронними органами за часів режиму В.Януковича.

З 2008 року Кремль розпочав пропагандистську підготовку до агресії проти України. У пресі, на телебаченні, в Інтернеті реалізовувалися пропагандистські кампанії і спеціальні інформаційні операції. Масовими накладами видавались різноманітні книжки про майбутню російсько-українську війну. Ідеологічною основою російської пропаганди стала концепція «русского мира», сформована ще в 1970-х роках у середовищі московської ліберальної інтелігенції (з кола М.Гєфтера) й підхоплена у 2010-х патріархом РПЦ Кирилом (В.Гундяєвим).

Російська пропаганда працювала на три основні цільові аудиторії: західну, українську і власне російську. Головним завданням на західному напрямі було доведення штучності української нації і приреченості української держави, яка так і не відбулася. Серед українців поширювались міфи про правічну єдність з російським народом, про так званий «триєдиний, штучно розділений російський народ», переваги приєднання до чи то новітньої Російської імперії, чи то СРСР-2 «під геніальним керівництвом В.Путіна», та водночас доводилася неспроможність українських еліт керувати незалежною державою, педалювалась їхня корумпованість, неспроможність до знаходження компромісів тощо. Російське суспільство інфікувалося ідеями великодержавного шовінізму, імперства, неповноцінності інших народів порівняно з «найдуховнішим у світі» російським народом, православного фундаменталізму, російського фашизму тощо. При цьому російська пропаганда не зупинялася перед поширенням навіть найбрутальніших вигадок, гідну конкуренцію в чому пропагандистам складали лише російські політики і дипломати.

Російська культурна політика на українському напрямі була повністю інтегрована в загальну стратегію ліквідації української державності. Для ведення російської пропаганди широко використовуються не тільки засоби масової інформації, але й культурно-розважальна індустрія: кінематограф, шоу-бізнес, начебто неполітичні, «культурні» програми телебачення і радіомовлення, Інтернет тощо. Російська культурна експансія проти України здійснювалась свідомо і наполегливо протягом усіх років незалежності, чому сприяла неефективність державної гуманітарної і культурної політики.

Аналогічні цілі переслідувала й російська енергетична політика. У 2009 р. за результатами другої «газової війни» Росія сформувала потужний інструмент тиску на Україну в енергетичній сфері, створила можливості для фінансового знекровлення її економіки[4]. Насамперед як інструмент посилення впливу на Україну використовувалися політично вмотивовані й економічно необґрунтовані проекти «Північного» і «Південного» потоків - своєрідних каналів експорту корупції у Європейський Союз[5].

Російський капітал нерідко виступає в якості ефективного інструмента Кремля. В Україні до 2013 року російський капітал встановив повністю або частково контроль над галуззю зв'язку і телекомунікацій, паливно-енергетичним комплексом, частиною банківського сектору тощо. Ці процеси, які загрожують національній безпеці України, значно активізувалися після приходу В.Януковича до влади, чому сприяла ідентична кримінально-олігархічна сутність і відповідна бізнес-культура російських і українських кланів.

Протягом усіх років незалежності України Росія із застосуванням усього наявного арсеналу підривних засобів підживлювала антиукраїнські, антизахідні та проросійські настрої серед населення Автономної Республіки Крим і Севастополя. Свідомо ігноруючи результати волевиявлення кримчан під час Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року[6], кримська влада на початку 1990-х років здійснила кілька спроб відокремлення від України (1992, 1994-1995 роки). Втім, такий сценарій не знайшов широкої підтримки населення півострова. Спровоковані Росією сепаратистські прояви були зупинені завдяки скоординованим зусиллям керівництва держави і органів сектору безпеки і оборони.

(...)

У 2008 році розпочалися комплексні заходи з підготовки збройної агресії проти України. Підрозділи російської військової розвідки здійснювали рекогносцировку майбутнього театру бойових дій у Криму і на Сході України. Після 2010 року на теренах Сходу і Півдня України суттєво активізувався «реконструкторський рух», який використовувався ГРУ ГШ ЗС РФ і ФСБ РФ для легендованого вивчення і підготовки територій України для ведення бойових дій.

Після закінчення військового конфлікту з Грузією у серпні 2008 року військово-політичне керівництво Росії провело аналіз основних недоліків, що були виявлені під час ведення бойових дій, та розпочало активну роботу з їх усунення. Основним напрямом роботи російської влади стала масштабна воєнна реформа, яка докорінно змінила підхід до розвитку та застосування збройних сил. При цьому особлива увага зосереджувалась на:

змінах нормативно-правової бази у сфері безпеки та оборони як загальнодержавного рівня (нова редакція Федерального закону «Про оборону» та Воєнної доктрини Росії), так і відомчих концептуальних положень (бойові статути ЗС РФ);
вдосконаленні та розвитку науково-технічного потенціалу, зокрема створенні сучасних засобів і систем управління, в тому числі автоматизованих систем управління, зв'язку та розвідки;
створенні нових військових об'єднань, з'єднань і частин[10].

Важливою особливістю оперативної та бойової підготовки ЗС РФ, а також інших спеціальних заходів було поєднання єдиним замислом окремих елементів, які проводилися в різних регіонах Росії та Білорусі та в різний час. За інформацією щорічної доповіді Генерального секретаря НАТО за 2015 рік, за останні три роки Росія провела принаймні 18 великомасштабних військових навчань, в окремих з них брали участь понад 100 тисяч військовослужбовців. Зокрема, моделювалося завдання ядерних ударів по державах-членах НАТО та державах-партнерах. При цьому навчання використовувалися для маскування масового переміщення військових підрозділів у рамках підготовки до незаконної анексії Криму і агресії на Сході України.

Практичне відпрацювання Росією сценарію військової агресії проти України було здійснено під час проведення спільного стратегічного навчання (ССН) ЗС РФ та Білорусі «Захід-2013» (19-28 вересня 2013 року). На особливу увагу заслуговує зміст задуму навчання: «У результаті виникнення політичної кризи в суміжній країні посилювалась діяльність опозиційного руху. Використовуючи підтримку третьої сторон,и опозиція намагалась перейти до рішучих дій. У регіонах компактного проживання етнічних меншин здійснювалось формування збройних загонів опозиційних сил, які на основі міжнаціональних та етнорелігійних протиріч розпочинали збройне протистояння з провладними силами. З метою дискредитації законної влади перед світовим суспільством опозиційні сили вдавалися до провокаційних дій. Опозиція продовжувала отримувати всебічну допомогу від західних держав та закликала до міжнародного втручання у внутрішньополітичний конфлікт. З іншого боку, провладні сили намагалися навести конституційний лад у державі власними силами. Загострення ситуації могло спровокувати хвилю акцій непокори і у РФ. Відповідно до міждержавних домовленостей між РФ та суміжною країною на її територію здійснювалось перекидання російського компонента Регіонального (Міжвидового) угруповання військ (сил). У подальшому це угруповання проводило військові операції щодо нейтралізації НЗФ та недопущення проникнення на територію країни нових збройних формувань».

Саме цей сценарій планувалось застосувати для анексії Криму та розгортання збройної агресії проти України. При порівнянні варіанта оперативної побудови російського угруповання військ у ході проведення навчань «Захід-2013» та угруповання військ ЗС РФ, які були задіяні на Донецькому операційному напрямку в серпні-жовтні 2014 року, спостерігається ідентичний підхід. Це однозначно доводить, що окупація Криму була лише складовою загального задуму повномасштабної російської агресії проти України. Криваве протистояння в Криму, спровоковане спецслужбами і збройними силами РФ, мало б надати політичні і пропагандистські підстави для вторгнення російських військ у східні і південні області України, як це відбулося в серпні 2008 року в Південно-Осетинському регіоні Грузії.

(...)

Скориставшись наданими В.Януковичем можливостями, керівництво РФ перейшло до реалізації вирішального етапу своєї стратегії підкорення України. Ця комплексна, поліваріантна стратегія передбачала як мінімум два основні сценарії. Згідно з першим, базовим передбачалось підпорядкування всієї України переважно легальними політико-економічними методами, що мали забезпечити, по-перше, політичну ізоляцію України від Заходу, а по-друге, її приєднання до інтеграційних проектів під проводом РФ (Митного і Євразійського союзів), а також ОДКБ. Одночасно з першим відпрацьовувався другий, резервний сценарій на випадок втрати контролю за керівництвом України, який передбачав проведення стратегічної чекістсько-військової операції з метою відторгнення від України її південно-східних регіонів і Криму.

(...)

Після перемоги В.Януковича на президентських виборах 2010 року відбувалося стрімке проникнення російської агентури до керівних ланок системи забезпечення національної безпеки України. Показовим є майже одночасне призначення на ключові посади у секторі безпеки і оборони діячів, які мали міцні зв'язки з російськими спецслужбами. Зокрема, слід відзначити призначення Д.Саламатіна (лютий 2012 року) і П.Лебедєва (грудень 2012 року) на посаду Міністра оборони України, О.Якименка - на посаду Голови СБ України (січень 2013 року). Нині ці та інші колишні українські високопосадовці переховуються на території, контрольованій РФ.

Росією й агентурою її спецслужб у державних органах України вживались системні заходи з розвалу українського сектору безпеки і оборони. Саме за часів правління В.Януковича завдано нищівного удару обороноздатності України. Фінансування потреб оборони здійснювалося у критично обмежених обсягах на рівні 1 % від ВВП. Причому суттєві обсяги навіть цих вкрай недостатніх коштів розкрадались оточенням В.Януковича і наближеними до нього бізнес-структурами. Розвиток Збройних Сил фактично не фінансувався. Прискорилися розпродаж найбільш сучасних зразків озброєння та його утилізація.

Дезорганізація роботи МО України під виглядом його реформування унеможливила ефективне управління ЗС України[12]. У 2010 році було розформоване Об'єднане оперативне командування, а за рік - Командування сил підтримки, що суттєво ускладнило застосування сил і засобів ЗС України. Було завершено руйнівне за своєю суттю «реформування» районних (міських) військових комісаріатів, з 2010 року було призупинено зборову підготовку військовозобов'язаних. Саме за часів В.Януковича майже завершилося руйнування української системи ППО, а найсучасніші зенітно-ракетні комплекси і засоби розвідки були передислоковані до Криму. Підрозділи ЗС України, ДПС України, інших органів сектору безпеки і оборони комплектувалися з повним ігноруванням принципу екстериторіальності переважно місцевими мешканцями.

Символічним актом приниження Збройних Сил України стало рішення уряду М.Азарова (розпорядження Кабінету Міністрів України від 3 липня 2013 року № 503) про передачу історичних будівель Національного університету оборони ім. І.Черняховського Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головною метою введених улітку 2013 року раптових і безпідставних торговельних обмежень РФ проти України, відповідної пропагандистської кампанії в ЗМІ було надання В.Януковичу та його уряду підстав для виправдання перед українським суспільством і західними партнерами майбутнього рішення про відмову від підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Ті ж цілі переслідували збройні провокації поблизу кордонів України[13].

У листопаді 2013 року демонстративні зрадницькі дії В.Януковича спровокували масові протести у Києві та інших містах України. Спочатку ці протести, швидше за все, розглядалися Кремлем не як загроза виживанню проросійського маріонеткового режиму, а як можливість підірвати потенціал спротиву України російським загарбницьким планам. Ескалація силового протистояння[14] збіглася за часом із зростаючим усвідомленням російським керівництвом реальної перспективи втрати керованості ситуацією в Україні. Очевидно, що проти Євромайдану була застосована відпрацьована у 2004-2005 роках методологія організації контрпротестних акцій у вигляді «антимайданів», яка за два роки до того використовувалась для протидії «Болотному руху» в РФ. Саме «антимайдани» надалі стали організаційною основою для сепаратистських проявів у Криму, регіонах Сходу і Півдня України.

(...)

Після провалу силових спроб знищення протестного руху 18 лютого 2014 року і застосування захисниками режиму В.Януковича вогнепальної зброї проти протестувальників, які перейшли 20 лютого 2014 року у наступ, з метою припинення кровопролиття Верховна Рада України 21 лютого о 16:52 прийняла закон про відновлення дії конституційних положень 2004 року (№ 4163), за який проголосували 386 народних депутатів України. Проте В.Янукович замість невідкладного підписання цього Закону о 22:40 втік з Києва, заздалегідь вивізши найбільш цінні речі з резиденції у Межигір'ї. Одночасно з ним залишило свої робочі місця і втекло вище керівництво міністерств оборони, внутрішніх справ, податків і зборів, Служби безпеки, Генеральної прокуратури, багатьох інших центральних органів виконавчої влади, обласних і районних державних адміністрацій. Голова Верховної Ради України В.Рибак та його перший заступник І.Калєтнік подали у відставку. Все це у сукупності занурило Українську державу у правовий вакуум. Поза сумнівом, ці дії були узгоджені з Кремлем, який переслідував мету паралізувати державні інститути України та у такий спосіб унеможливити організований спротив російській агресії.

Таким чином, у критичний момент початку активної фази стратегічної чекістсько-військової операції РФ проти України в Криму, на Сході і Півдні України (20-22 лютого 2014 року) військово-політичне керівництво держави, вище командування Збройних Сил України, МВС України, СБ України та інших органів сектору безпеки і оборони України фактично зникло. Унаслідок попередніх дій режиму В.Януковича обороноздатність України опинилася на критично низькому рівні, особовий склад органів сектору безпеки і оборони був деморалізований і втратив здатність до виконання наказів і здійснення опору збройній агресії.

(...)

Напередодні здійснення стратегічної чекістсько-військової операції Кремль ще влітку 2013 року розпочав безпосередню підготовку до незаконної анексії Криму й агресії на Сході України. У Криму протягом листопада 2013 року - лютого 2014 року відбувалася консолідація проросійських сил, організовувалися незаконні збройні формування (загони «самооборони»), створювалась політична й організаційна інфраструктура для окупації півострова. Водночас практичними заходами підготовки Росії до анексії Криму стало розгортання у Південному військовому окрузі ЗС РФ оперативного угруповання військ (сил) для забезпечення безпеки проведення Олімпійських зимових ігор 2014 року, яке за своїм складом у декілька разів перевищувало потреби забезпечення безпеки спортивних змагань.

РФ значно активізувала розвідку на території України. Зокрема, у другій половині 2013 року кількість обльотів літаками-розвідниками ЗС РФ кордонів з Україною зросла на порядки порівняно з попередніми періодами. Саме у цей час було значно активізовано агентурну роботу на території України, а також видову і радіоелектронну розвідку проти нашої держави.

За заздалегідь підготовленим планом починаючи з 20 лютого 2014 року (ще до втечі В.Януковича з м. Києва)[15] були організовані мітинги під сепаратистськими гаслами у мм. Севастополь і Сімферополь, у яких провідну роль грали громадяни РФ. Поряд з агентурою ФСБ РФ, ГРУ ГШ ЗС РФ, СЗР РФ, а також їх бойовими підрозділами для участі у цих заходах з Росії були спеціально завезені у Крим громадяни Росії з числа спортсменів, працівників охоронних фірм, колишніх військовослужбовців, які виконували роль «обурених кримчан», провокували конфлікти, всіляко намагалися дестабілізувати ситуацію.

Уночі 27 лютого 2014 року російські спецпідрозділи захопили адміністративні будинки парламенту та уряду Автономної Республіки Крим. 28 лютого 2014 року депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим під дулами автоматів «зелених чоловічків» з грубими порушеннями процедури ухвалили рішення про призначення референдуму щодо статусу Криму та призначили головою уряду Криму С.Аксьонова. Починаючи з того ж дня підрозділи ЗС РФ встановили контроль над об'єктами критичної інфраструктури, аеропортами, перевалами, мостами, розпочали блокування українських військових частин і об'єктів на півострові, деякі з яких були раптово захоплені. Одними з перших були захоплені українські об'єкти зв'язку та телекомунікацій. Уже на початку березня 2014 року окупаційні підрозділи вимкнули трансляцію українського телебачення на півострові.

Працівники головних управлінь МВС і СБ України в Криму і управлінь МВС України і СБ України у м. Севастополі одразу після втечі В.Януковича почали саботувати накази з Києва. З 20 тисяч військовослужбовців підрозділів ЗС України, СБ України, УДО, внутрішніх військ МВС України, розвідувальних органів, дислокованих у Криму, лише 6 тисяч виїхали з окупованого півострова на іншу територію України. Водночас, незважаючи на чисельну перевагу російського агресора, шалений психологічний тиск і блокування військових частин, окремі підрозділи Збройних Сил України стійко тримали оборону і залишили півострів після отримання 24 березня 2014 року відповідного наказу.

За цих умов, швидко збільшуючи військове угруповання, яке за своїм бойовим потенціалом значно перевищувало дислоковані в Криму українські війська, Росія вже у першій декаді березня фактично завершила окупацію півострова.

(...)

28 лютого 2014 року збройні сили Росії розпочали «раптову перевірку боєготовності» військ Південного військового округу, у тому числі ЧФ РФ, із залученням підрозділів із складу Західного військового округу, у якій було задіяно до 150 тис. осіб особового складу, до 90 літаків, 120 вертольотів та 880 танків. Починаючи з 1 березня 2014 року відбулося розгортання російських ударних підрозділів у Ростовській, Воронезькій, Курській, Білгородській, Брянській областях РФ. На Поліському, Слобожанському, Донецькому і Кримському оперативних напрямках у безпосередній близькості від кордонів України було утворене ударне угруповання, яке перебувало в повній бойовій готовності до вторгнення в Україну принаймні до кінця травня 2014 року. ЗС РФ були у повній бойовій готовності для вторгнення на територію України зі сходу і півдня.

(...)

З 1 березня 2014 року під гаслами приєднання півдня і сходу України до Росії розпочалася координована і контрольована російськими спецслужбами серія протестних акцій у східних і південних регіонах України, так звана «Русская весна». Під їх прикриттям спеціально підготовлені штурмові групи на чолі з російськими офіцерами здійснили спроби захопити адміністративні будинки у Харківській, Луганській, Донецькій, Запорізькій, Миколаївській, Херсонській, Одеській, Дніпропетровській областях. Були захоплені будинки обласних державних адміністрацій у Донецьку, Луганську і Харкові, а також управління СБ України у Донецьку і Луганську.

Таким чином, факти неспростовно засвідчують ретельну підготовку до широкомасштабного вторгнення на територію України з метою реставрації маріонеткового режиму В.Януковича. Приводом для такого вторгнення мали стати криваві події у Криму.

Наслідком російської агресії, до надання відсічі якій держава була не готова, стало б повторення української трагедії 1917-1920 років, коли перемогу здобули декласовані елементи на чолі з більшовиками (прямими ідейними нащадками яких є бандформування ОРДЛО), і фактична втрата незалежності України.

Зухвала агресія РФ отримала гідну відсіч. Всю Україну сколихнув широкий патріотичний рух. Завдяки героїзму військовослужбовців, добровольців, пересічних громадян плани з окупації 8 південних і східних областей України були зірвані, а російський агресор був змушений перейти до прихованої підривної і терористичної діяльності в Україні, за винятком Донецької і Луганської областей. Але і тут наступ російських терористичних військ було локалізовано.

25 травня 2014 року в надзвичайно складних умовах були проведені визнані всім світом вільні і демократичні президентські вибори, переконливу перемогу на яких здобув Петро Порошенко.

Ці події остаточно засвідчили провал планів російського бліцкригу проти України. Спільними зусиллями суспільства і відроджуваної держави, дорогою ціною життів тисяч українців ворог був зупинений. Розпочався черговий етап російської агресії проти України - гібридної війни, яка триває і донині.

Источник

.
Блядь, ребята, он же ебанутый на всю голову! Он же с умным видом любую хуйню несет - и ему надо верить! Потому что уверенно врет, еще глазами зыркаеет. Мол, ежели шо - то куля в лоба!

Намедни Сеня как всегда самолюбованием в телевизоре занимался - по всем украинским телеканалам рассказывал о своем величии и безгрешности. Кстати, интересно посчитать, сколько на еженедельный самопиар Яценюка потрачено государственных денег. Не государственных? Ну пусть тогда расскажет, за чей счет банкет. Не надо только лепить про "социальную рекламу" - хрен с ним, с эфирным временем, но производство тоже что-то стОит. И почему мы должны оплачивать этот еженедельный словесный понос завравшегося кроля...

Давно уже никто (кроме журналистов, которым это надо, дабы что-то написать) "десятиминутки самолюбования" не смотрит/слушает. Сначала еще смотрели и не понимали - видимо, говорили люди, мы в разных странах живем. Потом спрашивали - ну, шо вчера оно врало? А теперь уже просто плюют.

А ведь иногда интересные вещи рассказывает. Намедни, например, сообщил, что он уже поборол всю коррупцию в стране, и теперь осталось побороть рядовых хохлов, у которых коррупция в крови. Мои, говорит, чиновники не берут, а вот быдло всякое - учителя, врачи - гребут лопатой. Вот они - коррупционеры. А у меня коррупционеров нет!

"Мы разрушили системную мафиозную коррупцию на самых верхах", - утверждает Яценюк, призывая к борьбе с взяточничеством на нижнем и среднем уровнях системы.

"Нам необходимо бороться с коррупцией, которая касается жизни каждого из нас. Когда у вас требуют взятку в детском саду, школе, больнице...", - подчеркнул премьер-министр.

Блядь, оно больное или прикидывается?

Originally posted by

mi3ch at два подхода

К истории про два разных подхода к оружию – Мурамаса и Масамунэ

Однажды знаменитый самурай Сасаки Кодзиро вызвал на поединок одного из лучших фехтовальщиков Японии – Миямото Мусаси. Сасаки объявил, что он легко победит и посрамит мастера меча. Мусаси отправился к нему, переплывая реку на лодке, он пил сакэ и читал стихи лодочнику. Лодочник обратил внимание на то, что Мастер без оружия и спросил его, чем он будет сражаться. Мусаси сказал, что ему не нужен меч, чтобы успокоить выскочку. Он достал кинжал, взял запасное весло у лодочника, грубо его обтесал, придав некое подобие меча и сказал, что этого вполне хватит. Выйдя на берег к поединщику, он нанес два быстрых удара своей палкой, бросил ее на поверженного самурая и вернулся в лодку. Кодзиро даже не успел достать свой меч.

Другой знаменитый японский фехтовальщик Цукахара Бокудэн был вызван на поединок неким невоспитанным хулиганом. Когда мастера спросили, к какой школе он принадлежит, Цукахара ответил «Школа без Меча». Хулиган засмеялся и оскорбительно вызвал Бокудэна бороться с ним без меча. Вызов был принят, однако Бокудэн предложил перебраться к соседнему острову для того, чтобы никому не мешать. Хулиган согласился, но, когда он выпрыгнул из лодки на берег острова и достал свой клинок, Бокудэн оттолкнул лодку от берега и поплыл обратно, оставив противника на острове. При этом Цукахара пояснил: «Это и есть моя школа без Меча».

Originally posted by

mi3ch at фотошоп

К истории про немецкий опыт евгеники

Сильно отретушированная фотография из книги Генри Г. Годдарда «Семья Калликак: Учение о наследственности слабоумия». (Калликак — псевдоним, произошедший от греческих слов καλός – хорошо и κακός – плохо)
Детям на снимке приданы зловещие гримасы, чтобы показать их умственную неполноценность.

Книга Годдарда вышла в 1912 году. Книга рассматривала генеалогию Мартина Калликак, пра-пра-пра-прадедушки Деборы Калликак – главной героини книги. Нормальный в моральном плане Мартин имел однажды связь со слабоумной барменшей. Позже молодой Мартин стал уважаемым жителем Новой Англии и отцом большой и преуспевающей семьи. Однако от связи с «неизвестной слабоумной барменшей» родился ребенок. Мальчик, от которого родилось еще больше детей, которые потом родили своих и так далее из поколения в поколение.

Дети со «слабоумной» стороны семьи Калликак выросли слабыми, неспокойными, слабоумными и преступниками. Со «здоровой» стороны семьи Калликак, дети выросли успешными, умными и морально воспитанными. Они стали юристами, министрами и врачами. Годдард пришел к выводу, что нельзя позволять слабоумным размножаться, иначе это приведет к росту криминала и бедности в обществе.

( ххх )

Originally posted by

avmalgin at Новая историческая общность людей

В детские и юношеские годы я постоянно слышал и читал про "новую историческую общность людей - советских людей". И это не были пустые слова. Действительно за 70 с лишним лет с помощью массовых репрессий и тотальной пропаганды удалось вывести совершенно новую породу homo sapiens - советского человека.

Почему мы сейчас удивляемся, откуда этот совок в совсем молодых людях, которые СССР не застали? А потому. Они принадлежат к породе homo soveticus. У овчарки же не может родиться пудель, это разные породы собак. Так и будут в России рождаться советские люди, поколение за поколением. Не надейтесь на другое. Это генетика.

Я не считаю этих людей ущербными. Нет, они просто другие.

И Украина в большей своей части населена этой породой людей, и Белоруссия. Там есть, конечно, области, которые были присоединены позже, так что не все население прошло полный цикл генетических изменений; у некоторых, как у прибалтов, он оказался незавершен. Может, они станут двигателем прогресса, не знаю, я насчет украинских и тем более белорусских реформ настроен скептически. В любом случае эти реформы будут проводить те же советские люди, с их специфическими интеллектуальными способностями.

Если мы возьмем родственный советскому гитлеровский режим, но мы увидим у него все же несколько принципиальных особенностей. У Гитлера не было задачи генетически совершенствовать немецкую нацию. Она уже, по его мнению, была совершенной, лучшей в мире. Надо только было помощь ей занять то место в мире, какое она заслуживала. И Гитлер, в отличие от большевиков, не обрушил репрессии на свой собственный народ. Немецких антифашистов, конечно, в Германии преследовали, но их в принципе было мало, и со сталинским размахом чисток не сравнить. К тому же режим там продержался два десятилетия. Это вам не 74 года Советской власти. Немцев можно было перепрограммировать в обратную сторону. А вот как ты перепрограммируешь советского человека, который уже в нескольких поколениях советский человек? Он будет сопротивляться, и сопротивление вполне естественно: это защита своего генетического естества.

Неправильным было бы ожидать, что все как-то само собой рассосется. Что homo soveticus в результате каких-то воспитательных мер превратится в нормального человека. Вот оденешь его во все западное, научишь пользоваться ножом и вилкой, дашь технологии - и все сразу образуется. Булгаков в "Собачьем сердце" когда еще в блестящей художественной форме показал: это невозможно. А ведь после написания "Собачьего сердца" прошло 90 лет, и все это время процесс генетической мутации не останавливался ни на минуту.

Путинская пропаганда навязчиво повторяет: в России живут особенные люди. Это так. Западу, в силу его политкорректности и гуманизма, это трудно признать. Им кажется, что достаточно вернуть народу демократические институты, установить свободу слова и наладить выборный процесс, и все сразу образуется. Нет, не факт. И советский человек еще потрясет основы мировой цивилизации. Он свое слово еще скажет, мало не покажется. Мы еще попляшем на ваших могилах, господа гуманисты.

.
Совет национальной безопасности и обороны Украины рассекретил стенограмму первого заседания, которое состоялось 28 февраля после аннексии Крыма.

Документ был обнародован в понедельник на заседании комитета Верховной Рады по вопросам национальной безопасности и обороны.

Тогдашний глава СБУ Валентин Наливайченко докладывал, что глава Верховного совета Крыма Владимир Константинов и объявленный премьером Крыма Сергей Аксенов перешли на сторону России и находились в координации с Черноморским флотом России. Также он сообщил на Совете о масштабном переходе военнослужащих, сотрудников "Беркута" и других правоохранителей на сторону РФ и взятии под контроль российскими силовиками объектов инфраструктуры полуострова.

Наливайченко говорил, что действия России получили массовую поддержку населения Крыма, и предлагал делать все возможное, чтобы не допустить стрельбы и жертв среди мирного населения или военных ЧФ РФ.

Министр внутренних дел Арсен Аваков докладывал, что внутренние войска и ППС в Крыму в то время еще несли службу, но противодействовать русским не собиралась. "Мы имеем в Крыму порядка тысячи человек внутренних войск, которые, надеюсь, смогут выполнять приказы, ну, как минимум сдаваться не будут", - говорил он. По словам Авакова, уже тогда присягу предали около 67 бойцов "Беркута" с оружием.

И.о. министра обороны Игорь Тенюх на заседании предупредил, что Россия настроена серьезно. "Состоялся разговор командующего ВМС с командующим Черноморским флотом, который в прямой беседе сказал: "У меня нет полномочий с вами вести переговоры, но скажу следующее. Мы пойдем до конца, - это первое. Второе. Все войска приведены в полную боевую готовность. Третье, если вы нам не будете противостоять, то крови не будет и все обойдется мирно". То есть ратовал за полную сдачу и капитуляцию и переход на сторону РФ", - заявил тогда Тенюх.

Он также подчеркнул, что захватчики объектов в Крыму - это спецназ с опытом боевых действий в горячих точках РФ.

Тенюх также сообщил на СНБО, что армии у Украины на тот момент не было. "Мы можем собрать со всей страны военную группировку численностью около 5 тысяч военнослужащих, способных выполнять боевую задачу. Их мы можем бросить в Крым, но это не решит проблему Крыма. Мы их там просто положим. А что делать с тысячами километров границы и подготовкой России к вторжению. Если зайдут утром со стороны Черниговской области, то к вечеру уже в Киеве будут", - говорил Тенюх.

По его оценкам, в Крыму на тот момент было более 20 тысяч российских военных против 1,5-2 тысяч украинских, готовых выполнять приказ о применении оружия.

В какой-то момент и.о. президента Александр Турчинов заявил, что уже дал команду готовить указ о введении военного положения.

Однако глава генпрокуратуры Виталий Ярема и Игорь Тенюх его не поддержали. "Военное положение в этой ситуации нам не поможет. У нас нет возможности его ввести в Крыму, мы не можем привлекать органы внутренних дел, которых на сегодня нет, и также Службу безопасности, которой фактически не существует. Я не говорю уже об Армии. Все это нужно создавать, а потом говорить о введении какого-то там положения", - говорил Ярема.

Тенюх подчеркивал, что в армии были солдаты, ни разу в своей жизни не стрелявшие.

Премьер-министр Арсений Яценюк в свою очередь говорил, что введение военного положения равноценно объявлению войны против РФ. Он также рассказывал, что в казне нет денег на войну.

Лидер "Батькивщины" Юлия Тимошенко в свою очередь предлагала "благати" о защите и ничего не делать, чем разозлила Турчинова, который руководил страной в то время.

Однако в конечном итоге во время голосования за военное положение был только один голос - от Турчинова.

После этого он поставил на голосование другое решение, состоявшее из семи пунктов:

привести Вооруженные сил в полную боевую готовность

уточнить стратегический планы применения ВСУ и территориальной обороны

провести учебные сборы с военнообязанными

выделить средства на защиту Украины

обратиться за помощью к США и Великобритании как гарантам Будапештского меморандума

взять под усиленную защиту объекты энергетики и критической инфраструктуры

создать оперативный штаб по реагированию на ситуацию в Крыму и Севастополе

Оно было принято единогласно.

Originally posted by

bruchwiese at Приблизительно 200 лет императору Соединённых Штатов Америки Нортону I

Джошуа Абрахам Нортон родился в Лондоне, однако учёные до сих пор спорят о точной дате и месте его рождения. В его некрологе, опубликованном газетой «Сан-Франциско Кроникл», «согласно наиболее точной доступной информации», была процитирована надпись на серебряной табличке на его гробе, которая гласила: «возраст около 65»...

Norton I, Emperor of the United States, Protector of Mexico (c.1816-1880) , and proto-Happy Mutant.

МОКРЫМ, ХОЛОДНЫМ И ТЕМНЫМ ВЕЧЕРОМ СОСТОЯЛОСЬ ШЕСТВИЕ В ПАМЯТЬ ИМПЕРАТОРА СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ АМЕРИКИ НОРТОНА I. ФОРМА ОДЕЖДЫ – ТРАУРНАЯ.

Шествие организовала группа в Фейсбуке “Машина времени Императора Нортона” (Emperor Norton’s Fantastic San Francisco Time Machine)https://www.facebook.com/EmperorNortonSF/, занимающаяся экскурсиями по Сан-Франциско и популяризацией истории Соединенных Штатов. Оно проводится с 2014 года и собирает довольно много народа.

( Граждане Сан-Франциско почитали НОРТОНА Его императорское величество и внимательно следили за его деятельностью, указами и декретами. )

Автор

roar22

– Мама, расскажи про страну, в которой мы раньше жили.

– Это была большая страна. Не просто огромная – великая! Ее боялись и завидовали.

– А что у нас в той стране было?

– Все было. Я не застала, но все знают. А они завидовали.

– Кто?

– Враги! Они нас боялись.

– Почему? Если у нас все было, могли прийти в гости, мы бы дали.

( Read more... )